ЛЕКЦІЯ 2. Позитивістські принципи дослідження та пост-позитивістські методологічні альтернативи

Методологія виконує функції зв’язку між фактами та теоріями, перетворення їх на єдине ціле, що стає джерелом наукового знання. Важливість методологічного вибору важко переоцінити: методологічна частина визначає наукову цінність будь-якого дослідження. В конфліктології традиційно використовуються різноманітні методи, завдяки чому дисципліна є міждисциплінарною. Інтеграція різноманітних методів відбувається в рамках методологічних підходів, які, в свою чергу, регулюються комплексами норм та правил наукового дослідження.
Позитивізм являє собою комплекс таких правил і поглядів, сформований на основі позитивної філософії. Остання була розроблена О. Контом під значним впливом емпірицизму, який і визначає методологічні особливості наукового позитивістського знання.

З точки зору позитивізму, людство постійно розвивається, а отже знаходиться в стані „прогресу”. Прогрес – це рух до досконалості, який забезпечується можливостями науки. Наукове знання постійно зростає, прогресує, наближаючись до повного осягнення істини. Але прогрес в науці можливий лише за умови дотримання певних процедур. З методологічної точки зору, найважливішою такою процедурою є обробка емпіричного матеріалу – фактичних даних.
Серед безлічі різного роду фактів про світ, що оточує дослідника, він обирає т.зв. „жорсткі факти” – ті, істинність яких проходить перевірку органами сприйняття людини. На цих фактах можна будувати узагальнення, висуваючи припущення про причинно-наслідкові зв’язки, що їх об’єднують. Цей процес називається висуненням гіпотез про природу об’єкту, що досліджується. Системи гіпотез формують наукові теорії, істинність вже доведених гіпотез „переноситься” шляхом правильних логічних процедур на наступні – і так відбувається поступовий розвиток всього комплексу наукового знання.

Значну роль в розвитку позитивістської методології зіграв авторитет спеціальних методів точних дисциплін, насамперед математики та фізики. Успіхи цих дисциплін, що майже цілком вкладались в уявлення позитивістів про науковий прогрес, стимулювали до відтворення схожих процедур дослідження і в інших науках. Так в соціологію, економіку проникли точні математичні методи, як пізніше вони ж почали застосовуватися в політичних науках, зокрема, в міжнародних відносинах.
Поступово строгий кодекс позитивістського дослідження набув остаточного вигляду. В його основі лежить інтерпретація „жорстких фактів” надійними методами. Однак, такий підхід викликає дедалі більше заперечень, які не може подолати й т. зв. „логічний неопозитивізм” – оновлена версія позитивізму.

За висловом А. Ейнштейна, „теорія на може бути отримана із результатів спостережень, але може бути лише вигадана...” Ця цитата демонструє цілком відмінний підхід до структури наукового знання, підхід, що отримав назву „пост-позитивізму”. Серед його основоположників – К. Поппер, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, В. Куайн, Т. Кун. Роботи цих філософів науки критично осмислили настанови позитивізму, поставили під сумнів ряд його ключових положень і запропонували новий погляд на науку. В його основі лежить уявлення про систему наукового знання як динамічну систему, що розвивається нелінійно. Науковий прогрес – це не поступове вдосконалення теорій, як це уявляли позитивісти; але процес їх постійної зміни шляхом „наукових революцій”. Наука – це система гіпотез, довести які принципово неможливо; залишається лише спростовувати. Принцип фальсифікації, тобто принципової можливості заперечити гіпотезу, що висувається, вважається основним в рамках пост-позитивізму для відокремлення наукового знання від ненаукового.

Для пост-позитивізму характерним є розгляд наукових теорій як тимчасових зручних конструкцій; а розвитку наукового знання – як процесу постійного висунення сміливих гіпотез та їх заперечення. Для того, щоб зробити цей процес якомога ефективнішим, пост-позитивісти вимагають від дослідника прозорості у використанні емпіричних даних та методів дослідження, а також висунення якомога конкретніших гіпотез, що піддаються верифікації.

Основні елементи пост-позитивізму в конфліктології: парадигматизм (захопленість мета-теоретичними конструкціями); перспективізм; релятивізм. Наукове знання – комплекс з трьох елементів: 1) „феноменологічний” (емпіричний зміст наукових теорій); 2) „аналітичний” (гіпотези, моделі та теоретичні пояснення); 3) „тематичний” (епістемологія, ідеологічні настанови та ін.) В дослідженні міжнародних конфліктів великого значення набувають конкуруючі парадигми.

Пост-позитивістські принципи наукового дослідження вимагають висувати якомога більше якомога конкретніших гіпотез при дослідженні конфліктів; це стосується як досліджень окремих випадків, так і теоретичних узагальнень. Теоретична конфліктологія, з точки зору пост-позитивістів, розвивається шляхом постійної зміни парадигм, теорій і концепцій.

Ключові терміни: позитивізм, неопозитивізм, пост-позитивізм, емпірицизм, „жорсткий факт”, гіпотеза, верифікація, фальсифікація, парадигма, дослідницька програма, перспективізм, релятивізм.

Контрольні питання:

1. В чому полягає основна відмінність між позитивістською та пост-позитивістською наукою?
   
2. Перерахуйте основні теорії в сучасній конфліктології, що відповідають принципам позитивізму.
   
3. Наведіть приклади парадигм в сучасній конфліктології.
   

Рекомендована література:

1. Кун Т. Структура научных революций: пер. с англ.: М., 2002.
2. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. М., 1994.
3. Carlsnaes W., Risse T., Simmons B. [eds.] Handbook of International Relations. – London: Sage Publications, 2002.
4. Lapid Y. The Third Debate: On the Prospect of International Theory in a Post-Positivist Era // International Studies Quarterly. - Vol. 33, No. 3, 1989. - P. 235-254.