ЛЕКЦІЯ 4. Причини й витоки сучасних міжнародних конфліктів: системні параметри постбіполярності

При всій складності, незавершеності становлення і перехідному стані постбіполярної системи міжнародних відносин, вплив її структурних факторів на перебіг відносин між державами є важливим, а можливо, із врахуванням існуючого двостороннього зв'язку між конфліктами і структурою, - і визначальним. Складна структура постбіполярної системи, в якій співіснують різним чином організовані ієрархічні рівні, визначає існування різних типів і форм міжнародних конфліктів.

Особливо активними дискусії щодо впливу структури системи міжнародних відносин стали після завершення “холодної війни”, коли питання про форми конфліктів майбутнього стимулювало дослідження структури сучасної системи міжнародних відносин. Очевидно, що активізація сепаратистських рухів в Південній Азії й Африці, загострення міжетнічних конфліктів в Югославії, в Закавказзі, на Кіпрі, численні громадянські війни є наслідками не тільки і не стільки раптових змін керівництва або зовнішньополітичних орієнтацій, скільки структурних трансформацій. Питання стосовно міжнародної структури, як правило, ставиться так: “яка структура нової системи забезпечить мінімальну вірогідність виникнення конфліктів на всіх її рівнях?”. На наш погляд, доцільнішим було б питання про те, які типи конфліктів притаманні сучасній структурі, і які вимоги до вирішення цих конфліктів вона висуває. Це підкреслить об'єктивність існуючої структури і переводить дослідження у практичну площину пошуку зв'язків між системами “міжнародні відносини” і “конфлікт”.

Структура міжнародної системи визначається її полярністю, ієрархічністю, гомогенністю і основними структурними принципами взаємодії. Деякі дослідники, наприклад, американський вчений Г. Снайдер, обмежують цей перелік першим і останнім елементами. Основні принципи функціонування системи міжнародних відносин випливають із стану анархії, в якому вона перебуває і прагнення держав-елементів внаслідок цього збільшити власну безпеку. В такій ситуації держави, звичайно, прагнуть до здобуття відносних переваг, оскільки “…їхня безпека існує лише відносно можливостей потенційних противників.” В свою чергу, це призводить до невпевненості держав щодо можливих стратегій одна одної; а оскільки безпека розглядається як відносна категорія, найкращим засобом її досягнення є зменшення потенціалу інших елементів. Найпростішим шляхом це досягається в ході конфлікту, яскравим прикладом такого конфлікту в постбіполярній системі, породженого дилемою безпеки, є індо-пакистанський конфлікт. Однак поряд із стимулюванням конфліктогенності, структура міжнародної системи одночасно її стримує. Відбувається це шляхом протиставлення інтересам безпеки окремих держав структурних обмежень. Вони виливаються в принцип т. зв. “силової рівноваги”, що є наслідком взаємодії індивідуальних інтересів безпеки всіх держав, тобто структурним елементом. Крім того, в умовах взаємодії із неповною інформацією в анархічній міжнародній системі, держави знаходять і інші засоби збільшити власну безпеку, такі як, наприклад, побудова альянсів і створення міжнародних режимів. В тому ж індо-пакистанському конфлікті структура (конфлікту) відіграє стримуючу роль, не дозволяючи державам виходити поза певні рамки ворожих дій. Інкорпорація до структури ядерного чиннику накладає додаткові обмеження. Такими є загальні фактори впливу міжнародної структури на процеси виникнення і розвитку форм міжнародних конфліктів і співробітництва.

Вказані структурні імперативи конкретизуються шляхом визначення полярності, ієрархії і гомогенності структури. При цьому перше і друге стосується дії принципу рівноваги сил, а останнє – збільшення рівня інформованості учасників щодо намірів і можливостей один одного і, таким чином, зменшення рівня непевності і непередбачуваності міжнародної системи в цілому.

Дослідження сучасної міжнародної системи структуруються, по-перше, за виокремленням одного чи декількох полюсів (відповідно, прихильники т. зв. “мультиполярності”(multipolar system) та т. зв. “монополярності (monopolar system)” або “мононаддержавності”); і, по-друге, за виокремленням етапів еволюції постбіполярної системи, а саме до і після 11 вересня 2001 року. На нашу думку, останній поділ не повною мірою враховує логіку і динаміку тенденцій, закладених після розпаду біполярної системи, які, крім іншого, призвели до структурних змін, проявом яких стали події 11 вересня. Перший параметр безпосередньо пов'язаний із особливостями розвитку сучасних міжнародних відносин. Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й піддання сумніву “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні.

Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнародних відносин націлено на виявлення якогось універсального детермінуючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулював би всі відносини в системі, подібно до того, як під час “холодної війни” наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії, метою якої є все той самий пошук універсального принципу, який дозволив би знайти “ключ” до будь-якої міжнародної події сучасності, адже історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким “ключем”.
Сучасна структура не припускає такого спрощення, яке, в принципі, було б бажаним. В ній не існує єдиного принципу, який регулював би відносини між всіма суб'єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується власними принципами розвитку. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає як монополярна система, в якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав, об'єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. В той самий час відносини серед інших держав визначаються сформованими регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації, що має важливі наслідки для конфліктогенності цієї системи, на чому ми зупинимося нижче. Ці самі структурні фактори визначають і різноманітність та складність загроз в сучасному світі, а також диверсифікацію шляхів підтримання стабільності.
Анархія міжнародної системи зберігається, не дивлячись на активізацію міжнародних режимів і інститутів, а прагнення держав до збереження суверенітету залишається основоположним, не дивлячись на тенденції глобалізації та регіоналізації. Це генерує постійний інтерес підтримання системи в такому стані, що робив би будь-які спроби встановлення одноосібної гегемонії приреченими на невдачу. Форми реалізації цього інтересу відрізняються не лише від біполярних, але й від традиційних форм взагалі. Приклади міжнародних конфліктів в постбіполярній системі, що є наслідком реалізації такого інтересу мають різноманітний характер: від торгівельних і тарифних війн до терористичних актів.
В рамках запропонованої моделі постбіполярної системи діють дві основні групи структурних факторів. Перша забезпечує функціонування монополярної структури; друга – мультиполярного співіснування. Відносини між “колективним гегемоном” та його середовищем можуть визначатися, наприклад, прагненням першого зміцнювати гегемонію, аж до моменту досягнення повного контролю над абсолютною більшістю ресурсів міжнародної системи (більше половини). В цій ситуації всі інші держави можуть керуватися двома стратегіями: 1) вичікування (до того моменту, поки гегемон не досягне контролю над більшістю ресурсів, після чого всі прагнутимуть його врівноважити); 2) балансування (прагнення створити таку ситуацію, в якій зникне сама можливість досягнення одним полюсом контролю над більше ніж половиною ресурсів системи). Складність постбіполярної структури в цій ситуації проявляється в тому, що “колективний гегемон” не є унітарним утворенням, і тому змушений постійно розподіляти ресурси. Джерелами конфлікту в цій ситуації є як непевність гегемона у власній безпеці, так і впевненість середовищі у власній небезпеці.

Ключові терміни: системний рівень дослідження, рівні аналізу, структура, гегемонія, полярність, дилема безпеки, ієрархія, силова рівновага, гомогенність/гетерогенність.

Контрольні питання:

1. Визначте структуру постбіполярної системи міжнародних відносин.
   
2. Що нового в „новому світовому порядку”?
   
3. Проведіть історичні паралелі, визначивши аналоги постбіполярної міжнародної системи в минулому.
   

Рекомендована література:

1. Лебедева М. Мировая политика. – М.: Аспект-Пресс, 2003. – С. 73-162.
2. Киссинджер Г. Дипломатия. – М.: Ладомир, 1997. – C. 9-19.
3. Капітоненко М.Г. Модель “гегемоністичної стабільності” і роль України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 42, част. 2. – К.: ІМВ, 2003. – С. 41-47.
4. Капітоненко М.Г. Україна в постбіполярному світі // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип.. 57, ч.1. – К.: ІМВ, 2005. – С. 23-30.
5. Hoffmann S. Delusions of World Order // New York Review of Books, 1992 - 9 April. - P. 37-44.
   
6. Mearsheimer J. Back to the Future: Instability in Europe after the Cold War // International Security - 1990. - Vol. 15. – P. 5-56.
   
7. Fukuyama F. The End of History // The National Interest – 1989. - Vol. 16. – P. 3-16.
   
8. Cooper R. Is there a New World Order? // Prospects for Global Order. Vol 2. / Ed. by Sato S., Taylor T. – London: Royal Institute of International Relations, 1993. – P. 8-24.