ЛЕКЦІЯ 5. Типи й форми сучасних міжнародних конфліктів

Типологія міжнародних конфліктів являтиме собою теоретичну класифікацію, в основі якої лежатиме побудова моделей, виявлення спільних і відмінних рис між ними, що повною мірою узгоджується із принципами використання системної методології.

В рамках конфліктології існує традиційна класифікація конфліктів за такими ознаками, як суб'єкт (конфлікти між державами, визвольні війни, блокове протистояння тощо); об'єкт (матеріальний конфлікт, конфлікт цінностей тощо); стратегії сторін (економічний, політичний, військовий та ін.); рівень насильства (військовий чи мирний конфлікт); географічний масштаб (глобальний, регіональний, локальний) і т. п. Кожен із міжнародних конфліктів постбіполярної доби описується за допомогою вищезазначених параметрів, зведених в матриці. Наше завдання, однак, полягатиме не лише в формальному визначенні типів конфліктів, але й в демонстрації того, яким чином системні зміни впливають на форми і типи конфліктів.

В основу покладено чотири типи міжнародних конфліктів: традиційні, виникнення яких припадає на період існування біполярної системи; внутрішні конфлікти із міжнародними наслідками; асиметричні конфлікти та міжнародно-терористичні акти. Структурні зміни полярності, гомогенності та ієрархічності міжнародної системи змінили контекст протікання всіх типів міжнародних конфліктів, а трансформація природи елементів та системних зв'язків вплинули на їхню внутрішню структуру.

Залишаючись в рамках неореалістичної парадигми, ми розглядатимемо не все розмаїття міжнародних, в широкому розумінні, конфліктів, а лише конфлікти, що протікають між державами або мають вагомі наслідки для безпеки держав; а також конфлікти, що здатні здійснювати вплив на структуру міжнародної системи. Міжнародні конфлікти вищезазначених типів складають основну частину конфліктогенного потенціалу постбіполярної міжнародної системи.

Особливості структури біполярної системи міжнародних відносин обумовили переважання окремих типів міжнародних конфліктів протягом другої половини ХХ століття. До основних їх типів належать: колоніальні війни (наприклад, інтервенція Франції в Алжирі (1954-1962 років)); безпосереднє протистояння наддержав (Карибська криза (1962 року)); локальні конфлікти за важливої опосередкованої участі наддержав (арабо-ізраїльські війни, Корейська війна (1950-1953 років)); локальні конфлікти без важливої або за незначної участі наддержав (в'єтнамо-китайський конфлікт (1979-1991 років), ірано-іракська війна (1980-1988 років), індо-пакистанський конфлікт (1965 року)) та громадянські війни (в Анголі (1974-1991 років), Нікарагуа (1980-1990 років)). Із системними змінами в міжнародних відносинах окремі типи конфліктів, такі як класичні колоніальні війни, зникли; інші, такі як протистояння наддержав, суттєво видозмінилися. Останні три типи міжнародних конфліктів часів біполярної системи, певним чином трансформувавшись, залишаються важливими конфліктогенними джерелами в системі постбіполярній.

Проблематика місця і ролі регіональних конфліктів посідає важливе місце в сучасній практичній конфліктології. Здебільшого вченими поділяється думка про те, що основний конфліктний потенціал постбіполярної системи реалізується саме на регіональному та локальному рівнях. Сама по собі така констатація, однак, не вирішує завдання встановлення причин цього феномену, а також виявлення принципових відмінностей в контексті існування і розвитку регіональних конфліктів в попередній та сучасній міжнародних системах. Очевидно також, що виникнення численних регіональних та локальних конфліктів протягом 1990-х років викликане дією тих самих факторів, що впливають і на розвиток конфліктів, що вже існували на той час.

Розпад біполярної структури мав ще одним наслідком перехід ряду конфліктів з латентної фази до фази відкритого збройного протистояння. На прикладі югославських конфліктів помітно, якою мірою структурованість міжнародної системи навколо протистояння наддержав стримувала ескалацію існуючих протиріч. Зникнення стримуючого впливу системи призвело до посилення конфліктогенності в регіонах, що є окремим випадком розглянутої вище тенденції зменшення регульованості ескалації регіональних міжнародних конфліктів. В окремих випадках держави - учасники регіональних конфліктів власними зусиллями компенсують втрату стримуючого впливу з боку міжнародної структури. В індо-пакистанському конфлікті роль стримуючого фактору призначається ядерній зброї.

Відзначаючи загальний вплив структурних змін на протікання регіональних та локальних міжнародних конфліктів, в першу чергу виділимо збільшення дестабілізуючого впливу структури, в зв'язку з чим можна стверджувати про зміщення основного конфліктогенного потенціалу системи на регіональний та локальний рівні. В той же час системні зміни впливають і на внутрішню структуру таких конфліктів. Якщо в біполярній системі регіональні конфлікти відігравали стабілізуючу роль, даючи змогу уникнути прямого протистояння наддержав і підлягали наддержавному регулюванню; то в системі постбіполярній можливості контролю в першу чергу над процесами ескалації таких конфліктів значно зменшились.

Внутрішні конфлікти поділяються на дві основні групи: внутрішньогрупові та міжгрупові. Внутрішньогруповими конфліктами є суперечки всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти. На противагу внутрішньогруповим, міжгрупові конфлікти являють собою суперечки між групами, що сприймають себе різними етнічно, кланово, релігійно і т. п. Утримані всередині єдиного політичного утворення, конкуруючи групи мають непримиримі уявлення щодо ідентичності, цілей та легітимних меж держави. Суперечки будуються не навколо класових чи релігійних питань, але співвідношення політичних прав та членства в окремих групах. Одна з груп може розглядати державу як механізм реалізації власної ідентичності, в той час як інші можуть вимагати особливих прав або певної ступені автономії. Прикладами таких конфліктів є громадянські війни в Грузії (1991-1992 років), Югославії (1991-1998 років), Сомалі (1991-1994 років), Руанді (1990-1994 років) та Чечні (1994-1996 та 1999-2003 років).

В постбіполярній системі міжнародних відносин існує унікальна взаємодія симетричних і асиметричних факторів. Це створює додаткові загрози, але одночасно і додаткові можливості для системної стабільності. Спільним є те, що в обох формах конфліктів сторони досягають врегулювання в той момент, коли вартість подальшого сперечання перевищує вартість досягнення угоди. Якщо засобом взаємного тиску сторін в симетричних відносинах є силовий потенціал у всіх проявах і формах; то в ситуації асиметрії таким засобом виступають асиметрії часу, цілей та ін., а також вплив третіх сторін і взаємозалежність партнерів. Особливо загрозливими є конфлікти, сторони яких слабо залежать одна від одної. Врегулювання таких конфліктів стає проблематичним, прикладом чого є міжнародний тероризм, особливо якщо його розглядати в контексті “зіткнення цивілізацій”. Підсилення взаємозалежності суб'єктів міжнародних відносин і поширення міжнародних режимів є одним з найефективніших засобів запобігання асиметричним конфліктам.

Ключові терміни: типологія, типи й форми, моделі, критерії, традиційні міждержавні конфлікти, внутрішні конфлікти, громадянські війни, ідеологічні конфлікти, асиметричні стратегії

Контрольні питання:

1. Запропонуйте власну систему критеріїв для типології сучасних міжнародних конфліктів.
   
2. Який з типів конфліктів є, на Вашу думку, найнебезпечнішим?
   

Рекомендована література:

1. Luard E. Conflict and Peace in the Modern International System, 2nd ed. – New York: State University of New York, 1988.
   
2. Перепелиця Г.М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. – К.: Стилос – ПЦ “Фоліант”, 2003.
3. Дмитриев А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Введение в общую теорию конфликтов. – М., 1993.
4. Капітоненко М.Г. Відповідно до силового потенціалу. Форми міжнародних конфліктів: порівняльний аналіз // Політика і час. - №5. – К., 2003. – С. 31-38.
5. Капітоненко М.Г. Традиційні міждержавні та внутрішні конфлікти в постбіполярній системі міжнародних відносин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 36, част. 2. – К.: ІМВ, 2002. – С. 37-43.