Традиційно територія Тибету ділилася на провінції У-цанг, Кхам і Амдо. Автономний район Тибету (ТАР) в Китаї займає менше половини всього історичного Тибету (провінція У-цанг і західна частина Кхама), а населення ТАР складає всього лише одну третину від населення історичного Тибету. Територія історичного Амдо і остання частина Кхама адміністративно входять в провінції Юньнань, Сичуань, Цинхай і Ганьсу.

Причини конфлікту:

Історичні причини. Історія боротьби за незалежність, протистояння тибетців і китайців. Тибет був незалежною державою починаючи з 7 ст. і до анексії Китаєм. Пекін же наполягає, що Тибет завжди був частиною Китаю.
Територіальні прагнення об’єднати всі історичні провінції тибетської нації.
Політичні причини – це незадоволення тибетців політикою окитаювання, прагнення тибетців до самовизначення, створення власних державних інститутів.
Соціально-економічні причини пов'язані з нав'язуванням соціалізму і модернізації, низьким рівнем якості життя населення, погіршенням екологічної ситуації в регіоні (з китайською допомогою), небажанням бути сховищем радіоактивних відходів тощо.
Релігійні причини – руйнування традицій, пам’ятків культури, придушення та втручання в релігійні справи (намагання нав’язати власно обраного Панчен Лами).
Психологічні причини пов'язані з відмінністю в етнокультурних психотипах, взаємним  нерозумінням, прагненням тибетців до консолідації. З ними тісно переплетені власне етнічні проблеми, які є базовою складовою конфлікту і є прагненням тибетців здобути незалежність від етнічно чужих їм народів.
Тибетці ризикують стати нацменшиною на власній землі. Приклад – інші народи КНР: маньчжурців на їх землях зараз лише декілька відсотків населення; монголів у Внутрішній Монголії близько 18%; мусульман в Синьцзяні майже стільки ж, скільки ханців.

Об’єкт конфлікту: суверенітет над територією Тибету.

Позиція КНР
Тибет є невід’ємною частиною КНР, неможливо навіть надання будь-яких більших прав ТАР; Китайський уряд мотивує це тим, що після 1959 року в Тибеті було ліквідовано рабство, зросла письменність і стабільно підвищується рівень життя населення, тому присутність там Пекіну є необхідною. До того ж на території ТАР, що складає 28% території КНР, знаходиться близько 1/3 ядерної зброї Китаю, а також за неофіційними даними там відбувається захоронення радіоактивних матеріалів. За допомогою прийнятого у березні 2005 р. “Закону про антисепаратизм” забезпечилась легітимність (для КНР) можливого застосування як мирних, так і „немирних” засобів протидії сепаратистам.

Позиція тибетської опозиції
Політика Пекіну в регіоні розцінюється як геноцид тибетського народу. Починаючи з 2005 р.,  Далай Лама ХІV відмовляється від політики спрямованої на здобуття незалежності, а вимагає лише культурної та релігійної автономії, проте більшість тибетського народу та парламент не підтримують його позицію, оскільки впевнені, що КНР не піде на поступки і врешті-решт «окитаїть» тибетське населення.

Позиція міжнародного співтовариства
Сьогодні всі країни світу або визнають повну приналежність Тибету до Китайської Народної Республіки, або ж не надають офіційних заяв щодо статусу Тибету (Україна). Більшість країн світу вважають, що Тибетське питання є внутрішньою справою КНР (Франція, Російська Федерація, Індія). Хоча також є досить поширена практика неофіційного визнання Тибету незалежною країною, окупованою іноземними військами (США).
Генеральна Асамблея ООН неодноразово приймала резолюції, що засуджували порушення прав людини Тибетського народу. Проте всі резолюції залишаються лише на папері.


Етапи  конфлікту:

Перший етап 1907-1949 рр. Ключовим моментом в історії тибетсько-китайських відносин можна вважати «Конвенцію між Росією и Великобританією в справах  Персії, Афганістану та Тибету», яка стала першим офіційним документом, що визнавала права Китаю над Тибетом, проте він не був визнаний тибетськими лідерами.  Майже 40 років Тибет де-факто був вільною державою. Цей етап є фазою ініціації конфлікту. Китайська позиція в цей період була двозначною. З одного боку, націоналістичний уряд односторонньо заявляв в своїй конституції та посиланнях іншим країнам, що Тибет є провінцією Китайської Республіки (однією з «п’яти рас» республіки). С іншого боку, воно визнавало в своїх офіційних контактах з урядом Тибету, що Тибет не є її частиною.  Китайський лідер неодноразово відсилав ноти і посланників Далай Ламі ХІІІ та тибетському урядові, пропонуючи «з’єднатись з Китайською Республікою». Проте Тибет  відхиляв пропозиції приєднання. Тибетський уряд неодноразово закликав Російську імперію про допомогу, проте  рос. керівництво так і не визнало незалежність Тибету, оскільки не хотіло ускладнювати відносини з Великобританією. Першим договором, що визнавав незалежність Тибету був Тибетсько-монгольський договір.

Другий етап 1949-1965 рр. – одна з фаз ескалації конфлікту. Після перемоги комуністів та проголошення Китайської Народної Республіки, Радіо «Пекін» повідомляє, що Китайська Визвольна Народна Армія (КВНА) повинна визволити всі китайські території, включно з Тибетом. Тибетський уряд відправляє делегацію до Китаю, яка підписує Договір про мирне визволення Тибету (без згоди уряду Тибету). Під гаслами визволення народу Тибету від феодально-кріпосницького гніту КВНА вторгається на його територію. Китайські військові під час своїх «зачисток» знищили тисячі мирних жителів, займалися грабіжем та мародерством. Населення Тибету звернулося за допомогою до ГА ООН, яка протягом цих років прийняли 3 резолюції. Дії КНР були засуджені, проте з огляду на те, що комуністичні країни всебічно підтримали Китай, Генеральна Асамблея так і не застосувала жодних санкцій проти Китаю. Протягом  цього періоду КНР активно впроваджує економічні «демократичні» реформи, що супроводжуються масовими демонстраціями та партизанською війною. В решті-решт в 1959 р. в Лхасі проходять криваві сутички, внаслідок чого Далай Лама вимушений покинути країну і створює в Індії уряд у вигнанні. 9 вересня 1965 року КНР офіційно створює Тибетський автономний регіон.

Третій етап 1966-1976 рр. збігається з проведенням «культурної революції» в Китаї. Китайське керівництво активно проводить реформи в ТАР: адміністративну, аграрну, соціальну. Цей період характеризується ліквідацією конституційних органів влади, переслідуванням багатьох лідерів тибетців, масовими репресіями та гоніннями на національну релігію та культуру, пере¬ходом всіх владних повноважень в руки воєнних. До 1976 року з 6259 чоловічих та жіночих монастирів залишилось всього 7. Було створено безліч організацій таких як Асоціація жінок Тибету, Асоціація патріотичної молоді Тибету тощо.

Четвертий етап 1976-1987 рр. - фаза тимчасової деескалації. Після подій 1976 р. в Китаї, а також внаслідок нової політики лібералізації КНР, китайсько-тибетські відносини дещо нормалізуються. В 1977 р. Далай Ламі офіційно дозволено повернутися «до свого народу», відбувається амністія багатьох політичних тибетських в’язнів, Тибет відкривають для відвідування міжнародному співтовариству, багато мігрантів повертаються до Тибету, залучаються іноземні інвестиції в тибетську економіку. ТАР вперше відвідують колишній президент США Джиммі Картер та канцлер ФРН Гельмут Коль, які висловлюють задоволення внутрішньополітичною ситуацією, що склалась в регіоні. Значно покращується і економічне становище ТАР. 1982 р. Пекін запрошує делегацію Тибетського уряду у вигнанні для обговорення статусу ТАР, проте відхиляє умови повернення Далай Лами у Тибет (об’єднання історичних тибетських земель та надання ТАР аналогічного статусу як у Тайваню).

П’ятий етап вересень 1987 – наступна фаза ескалації. Розпочинається із відвідування Далай Лами ХІV Вашингтону, де він оприлюднює «Мирний план з п’яти пунктів», в якому він закликав перетворити Тибет в зону миру, заповідний край, де люди будуть жити в гармонії з природою. Також там було наголошено про необхідність поваги прав людини та ідеалів демократії, захисту навколишнього середовища та припинення переселення китайців в Тибет. КНР ігнорує цю програму, що  викликає масові демонстрації у Лхасі. КНР запроваджує воєнний стан у регіоні.
Протягом 90-х рр., що стали фазою деескалації, керівництво КНР проводить політику направлену на економічне зростання та боротьбу з сепаратизмом. Загалом відбувається нормалізація відносин, встановлюються та підтримуються неофіційні дружні відносини між Далай Ламою та Китайським керівництвом.

Загострення відносин відбувається на шостій фазі конфлікту, яка триває з 2007 року. Китайське керівництво закріплює нову процедуру обрання Далай Лами, присвоївши собі право впливати на вибір кандидатури. Це обурює міжнародне буддійське співтовариство, і вже в березні 2008 року, намагаючись привернути увагу міжнародного співтовариства до Тибетської проблеми, в історичному центрі м. Лхаса проходить мирна демонстрація. Проте Пекін наголошує, що ця демонстрація одразу перетворилась в погроми, в ході яких цілеспрямовано вбивали етнічних китайців та руйнували їхню власність. Бунт був жорстоко придушений. Більшість країн висловили бажання бойкотувати Олімпійські Ігри в Пекіні, проте це були лише пусті обіцянки. Під час проведення в Римі 18-19 листопада п’ятої щорічної зустрічі парламентарів по проблемам Тибету була прийнята Римська декларація, яка містить в собі пропозиції щодо можливого вирішення Тибетського питання.

Хронологія подій:

31 серпня 1907 р. –  Підписано «Конвенцію між Росією и Великобританією в справах  Персії, Афганістану та Тибету», згідно якої обидві сторони визнавали сюзеренні права Китаю над Тибетом.
1910 р. –  Відбулось вторгнення китайських військ на територію Тибету та вигнання Делай Лами ХІІІ в Індію.
1911 р. –  Внаслідок буржуазно-демократичної революції в Китаї династія Цинь була скинута, її місце зайняла республіка;
1912 р. – Тибет проголосив незалежність.
1913 р. – Тибетсько-монгольський договір, який, хоча і не був визнаний міжнародним співтовариством, став першим договором, що визнавав незалежність Тибету.
1913-1914 р. – При посередництві Великобританії та Росії були проведені тибетсько-китайський кордони.
1949 р. – Після проголошення КНР новий уряд Мао Цзедуна почав наполягати, на тому, що Тибет є частиною Китаю.
1 листопада 1949 р. – Радіо Пекін повідомляє, що Китайська Визвольна Народна Армія (КВНА) повинна визволити всі китайські території, включно з Тибетом.
Листопад 1950 р. – Тензин Гьяцо став Далай Ламою ХІV і  взяв на себе всю політичну владу.
Січень 1951 р. – Національна Визвольна Китайська Армія були введена в Тибет.
23 травня 1951 р. – Підписано Договір про мирне визволення Тибету, що ознаменувало «мирне» вимушене приєднання Тибету до КНР.
Листопад-грудень 1954 р. – Індія виводить всі свої військові угруповування в Тибеті та передає почтові, телеграфні та телефоні служби на території Тибету під керівництво КНР.
19 січня 1955 р. – Далай-лама XIV и Панчен-лама X підписали Згоду про підписання спірних питань між ними.
1957 р. –  Прихильники тибетської незалежності розпочали партизанську війну.
Березень 1959 р. – У Лхасі відбулись збройні сутички між підрозділами китайської армії та місцевим населенням. Далай Лама вимушений був залишити країну та мігрувати в Індію, в м. Дхарамсала, де було створено Уряд в вигнанні.
1963 р. –  Уряд у вигнанні прийняв першу в історії країни Конституцію.
9 вересня 1965 р. –  КНР офіційно створює Тибетський Автономний Регіон.
1971 р. – Перший з’їзд  КПК ТАР.
1977 р. – Китайське керівництво офіційний дозвіл на повернення Далай Ламі ХІV до Тибету.
1979-1980 рр. –  Відвідування Тибету тибетцями-емігрантами.
1982 р. – Пекін запрошує делегацію Тибетського уряду у вигнанні для обговорення статусу ТАР.
1984 р. – Тибет офіційно відкрили для відвідування.
Вересень 1987 р. – Під час візиту в США Далай Лама ХІV оприлюднив «Мирний план з п’яти пунктів», який був проігнорований КНР, що викликало демонстрації у Лхасі.
1988-1992 р. – Ху Цзинь-тао – перший секретар парткому в ТАР.
10 грудня 1989р. –  Далай Лама ХІV прийняв Нобелевську премію.
1989 р. –  Після демонстрацій та безладів у Лхасі проголошений воєнний стан.
1992 р. – Правозахисна організація «Міжнародна амністія» назвала Тибет «катувальною лабораторією пенітециарної системи КНР».
2002 р. –  Делегація Далай Лами XIV відвідала Пекін і Лхасу
2007 р. –  Китайське керівництво закріплює нову процедуру обрання Далай Лами, присвоївши собі право впливати на вибір кандидата, що обурило міжнародне буддійське співтовариство.
Березень 2008 р. – Розпочалось повстання тибетців проти КНР, яке було жорстоко придушено армією; розпочались масові мітинги проти дій КНР по всьому світу, деякі країни бойкотували проведення Олімпійських ігор у Китаї.
18-19 листопада 2009 р. – під час п’ятої щорічної зустрічі парламентарів по проблемам Тибету була прийнята Римська декларація.

Нинішня політична ситуація

Китайське керівництво не хоче приймати жодних поступок, і не йде на жодні переговори, ані Далай Ламою, ані з урядом у вигнанні. Міжнародна думка КНР також не цікавить.
На сьогоднішній день тибетці майже не мають можливості контролювати те, що відбувається в їх країні. Всі рішення приймаються в Пекіні і виконуються за допомогою мережі військових і бюрократичних працівників. Хоча де-юре ТАР - автономний регіон, в реальності ситуація зовсім протилежна - приймати рішення може лише Китайська Комуністична Партія, а виконувати їх - регіональний секретар партії (а цю посаду ще жодного разу не займав тибетець). Реальною владою володіють китайські функціонери.
У більшості департаментів число китайських чиновників значно перевищує число тибетців.
•    Понад 1.3 млн. тибетців було вбито з 1949 р.
•    Понад 6.000 монастирів було знищено. 
•    Тисячі Тибетців все ще знаходяться під вартою за те, що намагалися захистити свої фундаментальні права.
•    Природні ресурси Тибету і його крихка екологія нещадно    експлуатуються. 
•    Існують свідоцтва, що в Тибеті відбувається захоронення ядерних відходів.
•    Китайців в Тибеті стало більше (7,5 млн.), ніж тибетців (6 млн.).
•    Раніше Тибет був мирною буферною зоною між Індією і Китаєм, а тепер він перетворився на обширну військову зону.

Пропозиції вирішення конфлікту

Починаючи з 1959 р. були запропоновані наступні шляхи врегулювання Тибетсько-китайського конфлікту: