ЗМІСТ:   ВСТУП. Принципи організації та функціонування міжнародних систем РОЗДІЛ І. Системність до-Вестфальского світоустрою РОЗДІЛ ІІ. Вестфальска система міжнародних відносин РОЗДІЛ ІІІ. Віденська система міжнародних відносин РОЗДІЛ IV. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин Далі...>>

П’ятнадцять років, що минули з часу утворення незалежної України, в динамічному та взаємопов’язаному глобалізованому світі стають історично важливим та сповненим подій відрізком часу. Розділена за часів „холодної війни” й перетворена на її символ, Європа відчуває темпи цих змін, швидко трансформуючись з об’єкту світової політики на одного з її провідних суб’єктів. Бурхливі політичні процеси, що визначають зміст та форму унікальних структурних перетворень, стали особливою рисою європейської підсистеми міжнародних відносин. Все частіше на її адресу можна почути епітети „постмодерністська епоха міжнародних відносин” та „пост-вестфальська система” – які цілком схожі на компліменти, адже свідчать про випробовування на континенті нових інститутів та механізмів політичних процесів, що перетинають державні кордони; при цьому унікальність цих процесів полягає в їх доведеній здатності підтримувати мир на континенті, сповненому історичних протиріч та тривалих традицій ворожнечі. Завдяки лише цьому великий європейський експеримент можна вважати успішним.

Успіх його, однак, проявляється і в іншому. Позбавившись надмірного і, в деяких випадках, визначального впливу наддержав, європейські держави швидко адаптувались до реалій постбіполярного світу. Перетворення на активних акторів світової політики відбулося швидко, іноді завдяки, так би мовити, політичній кон’юнктурі, але, в цілому, високоефективно. Україна, перед якою стояло схоже за своєю складністю завдання, впоралася із ним із значно скромнішими результатами.

Схоже, що в непевності цих результатів і полягає фундаментальна проблема зовнішньої політики України. Традиційно вважається, що джерелом всіх або майже більшості негараздів є концептуальна невизначеність із основними постулатами зовнішньополітичної доктрини, зокрема неузгодженість та неефективність стратегії „багатовекторності”, що довгий час була де-юре, а, можливо, й залишається де-факто єдиним практично випробуваним інструментом захисту національних інтересів. Але сама ця проблема є наслідком іншого, більш фундаментального протиріччя: Україна втрачає можливості набуття статусу активного суб’єкту європейської політики, дедалі більшою мірою перетворюючись на об’єкт впливу загальноструктурних імперативів, глобальних та регіональних тенденцій світового розвитку; в той час як геополітичні умови вимагають саме політичної активності, здатності впливати на структуру нового світового порядку.

Винесені в назву слова про випробування структурною силою віддзеркалюють частково складність ситуації, в якій знаходиться сучасна Україна. Вона піддається потужному впливу структурних імперативів: розвиток регіональних мереж відносин диктує власні закони, створюючи тиск, що часом є сильнішим за пряме насильство великих держав минулих епох. Цьому виклику необхідно навитися протидіяти, а краще – брати участь у виробленні структурних імперативів та реалізації власних силових можливостей в рамках нових інститутів та режимів. В цих самих рамках, і з урахуванням дії глобальних тенденцій, необхідно перетворювати державний силовий потенціал на структурний вплив, принаймні в рамках тих систем, в яких Україна здатна його здійснювати.


Зовнішня політика України в нових концептуальних умовах

Погляд на проблеми зовнішньої політики сучасної держави свідчить про те, що в списку її пріоритетів є не тільки і, можливо, не стільки традиційні елементи „high politics”, скільки питання оптимізації зовнішньоекономічних зв’язків, участі в міжнародних організаціях та режимах, налагодження взаємовигідного партнерства в різних регіонах – одним словом, все те, що стоїть сьогодні на порядку денному світу, який глобалізується та відчуває зростаючу взаємозалежність. Готовність будь-якої миті до тотальної війни, що була головним індикатором успіху чи провалу зовнішньої політики в порівняно недалекому минулому, сьогодні поступається місцем здатності швидко й ефективно нейтралізувати нові нетрадиційні загрози, знайти тонку межу між співробітництвом, конкуренцією та конфронтацією та забезпечити таку участь держави в світових політичних процесах, яка б якомога ефективніше сприяла захисту інтересів її громадян.

Все це відрізняється суттєвим чином від ситуацій, що визначали зовнішньополітичні стратегії попередніх українських держав, хоча значну увагу громадськості традиційно було, а подекуди й досі, прикуто до пошуку засобів військово-політичного захисту незалежності, в чому, безумовно, роль історичного досвіду важко переоцінити. Наприклад, широка суспільна дискусія щодо володіння ядерною зброєю, що виникла на тлі безпрецедентної відмови України від цього найвагомішого в деяких ситуаціях аргументу світової політики, якраз і продемонструвала те, наскільки історична пам’ять про втрачену незалежність і бажання захистити її шляхом, який ефективно спрацював би в минулому, співвідноситься із розумінням параметрів сучасних міжнародних відносин. Під приблизно таким самими кутом можна розглянути й інші резонансні дилеми української зовнішньої політики: ставлення до процесів європейської інтеграції, розширення НАТО та побудови нової континентальної системи безпеки, трансформації ООН та ОБСЄ, розвитку двосторонніх відносин з Росією та участі в СНД, діяльності антитерористичної коаліції та врегулюванню локальних міжнародних конфліктів. Ці приклади свідчать про те, що легких питань в області зовнішньої стратегії, відповідь на які очікує в підручниках історії, майже не залишилося; натомість існує необхідність зрозуміти й оцінити цілковито нову ситуацію, в якій Україна змушена будувати власну зовнішню політику.

Новизна цієї ситуації має численні прояви, різноманіття яких вражає. В геополітичному вимірі послаблення європейських континентальних акторів, результатом чого стала незалежність регіону ЦСЄ, є явищем із непередбачуваними наслідками; регіональні його прояви вже сьогодні включають активізацію субрегіонального співробітництва, побудову численних систем колективної безпеки, трансформацію існуючих режимів та інститутів; в глобальному контексті події в регіоні є складовою частиною переформулювання принципів організації світової політики. Чим керуватися при аналізі цієї суміші проявів та тенденцій?


Україна як «агент» у постбіполярному світі

В даному випадку, виходячи із обмеженого обсягу, ми обираємо методологічні рамки системного підходу та теоретичне поле неореалізму. Серед різноманіття тенденцій глобалізації, розповсюдження зброї масового знищення, підсилення поляризації та нерівності в світі, поширення тероризму та активізації конкуруючих ідеологій – ми виокремимо деякі принципові зміни: 1) еволюцію параметрів міжнародної системи після розпаду біполярного протистояння часів „холодної війни”; 2) виникнення нових та трансформація традиційних загроз в світовій політиці; 3) адаптація зовнішньої політики держави до нових умов, що диктуються системними змінами світової політики. Оцінка цих процесів дасть можливість уявити, яким є місце України в постбіполярному світі, й чим таке місце може бути корисним або небезпечним.

Важливо наголосити, що зачіпаючи проблему місця й ролі України в постбіполярній системі міжнародних відносин, ми маємо справу із теоретичною дилемою „структури-агента”, зміст якої полягає у виборі між визначальним впливом структурних параметрів на поведінку елементів та зворотнім впливом елементів на динаміку структури. Ця складна загальнонаукова проблема, звичайно, вирішуватися тут не буде, натомість ми відзначимо, що політичний статус та силові можливості України роблять її чутливою до структурних імперативів, врахування яких необхідне для проведення раціональної зовнішньої політики; в той час як власний вплив на формування та трансформацію системних характеристик є обмеженим – як у просторі, так і в силі. Тому перед нами стоять два завдання: визначення структурних імперативів та окреслення можливостей конвертації українських зовнішньополітичних цілей у системні зміни світової політики.

Стереотипна відповідь про зовнішньополітичні орієнтири містить поняття „національного інтересу”. Залишивши осторонь теоретичні дискусії щодо цього постулату політичного реалізму, зазначимо лише багатогранність та різноманітність проявів таких інтересів, які часто роблять пряме використання терміну розмитим та тавтологічним. Звужене та конкретне розуміння системи національних інтересів випливає із поєднання традиційних цінностей, що їх прагне держава у відносинах з іншими міжнародними акторами, та тих „миттєвих” умов, в яких ця держава знаходиться. Першим у випадку із Україною приділяється традиційно багато уваги, що виражається у майже консенсусі щодо необхідності збільшувати авторитет держави, її вплив в світі, захищати незалежність та підвищувати життєвий рівень громадян – саме так виглядає список нагальних зовнішньополітичних завдань. З останніми ситуація ускладнюється значною теоретичною невизначеністю, відсутністю єдності та наявністю протилежних оцінок та рекомендацій. Оскільки оцінити зовнішню політику можливо лише за допомогою синтезу такого роду знань, на шляху формулювання відповідей на ключові питання щодо місця України в світі виникають значні складнощі.

Перша і, можливо, основна з них полягає у встановленні параметрів міжнародної системи, в якій існує Україна – назвемо цю систему постбіполярною – такою, що виникла після розпаду біполярного протистояння у „холодній війні” та має ряд ознак міжнародної системи перехідного типу.

В цій міжнародній системі, що створювала достатньо складне та часом сповнене протиріч середовище, Україні довелося вибудовувати власну зовнішню політику, маючи на увазі максимально зміцнити тільки-но здобуту незалежність та одночасно стати органічною частиною сучасного світу – світу, в якому „незалежність” часто означає політичну ізоляцію та відсутність доступу до світових ринків товарів, послуг, технологій та капіталу. Вже сам цей факт змушував Україну до балансування, до спроб розрахувати „правильне” співвідношення засобів захисту політичної самостійності та забезпечення участі в світових процесах розподілу праці, політичної відповідальності та гарантій безпеки.

Практичного втілення така практика набула у відомій політиці „багатовекторності”, причому, на нашу думку, суттєвим її елементом була не лише різноспрямованість географічна – цілком зрозуміле намагання підтримувати однаково конструктивні зв’язки із різними регіональним центрами сили наскільки це можливо; але й деяка „різнонаправленість” концептуальна. Ця остання знайшла вираження у змінах теоретичного підґрунтя зовнішньої політики України в постбіполярному світі, які можна описати за допомогою пари категорій „ідеалізм-прагматизм”.

Під знаком й впливом цих двох понять формулювалась й досі формулюється зовнішня політика України. З одного боку, країна, що стала незалежною на хвилі розпаду тоталітарної наддержави та демократизації одного з найменш демократичних регіонів світу, нерозривно пов’язувала майбутнє із продовженням та підсиленням ефектів від цього процесу. Перші роки незалежності були позначені вірою в найкраще майбутнє, для якого, здавалося, майже не виникало перепон. З іншого боку, політична реальність Центральної та Східної Європи 1990-х років була складною – не менш складною, ніж традиційні історичні ситуації, що виникали в цьому регіоні із послабленням впливу сусідніх великих держав. Захистити власну незалежність та державність можна було за допомогою прагматичної та ефективної зовнішньої політики, яка далеко не завжди могла керуватися ідеалістичними принципами посткомуністичної доби. Світ, що швидко змінювався, потребував миттєвої адаптації, вміння існувати в нових координатах, де часто замість державного інтересу був корпоративний, традиційний альянс було замінено міжнародною організацією, а регіональні „баланси сил” поступилися місцем міжнародним режимам.

В таких умовах, не виключено, зовнішня політика України припустилася традиційної помилки: в моменти, коли потрібно було діяти прагматично брав гору ідеалізм; коли ж доцільніше було бути ідеалістами – перемагав принцип прагматизму. Так, перші роки незалежності, що потребували прагматичних рішень, гарантій незалежності та рішучих кроків в напряму забезпечення власної політичної та економічної безпеки новими засобами, невиправдано багато ресурсів було витрачено на ідеалістичні проекти, що нагадує схожу помилку української зовнішньої політики 1917-1919 років. Натомість друга половина 1990-х років, коли ряд таких можливостей було втрачено і єдиною надійною основою для ефективної зовнішньої політики могла бути демократизація життя всередині країни, до певної міри політичний ідеалізм, - в зовнішній політиці запанував принцип не зовсім доречного прагматизму, ефективність якого була заздалегідь обмеженою. Ідеалізм, прагматизм, так само як і інші можливі принципи, що визначають будь-яку політику, не виникають випадково. Їхня доцільність обумовлюються цілим рядом факторів – системними закономірностями сучасного світу, своєрідними сигналами, що їх створює постбіполярна міжнародна система. „Прислухатися” чи ігнорувати ці сигнали залишається справою держав, але, як твердять теоретики-неореалісти, успішна зовнішня політика, що максимізує прибутки та мінімізує витрати у багатьох розуміннях цих слів, можлива лише за здатності держави такі сигнали почути та перетворити на стратегічні імперативи.

Яким же є постбіполярний світ, і що він „підказує” українській зовнішній політиці?


Параметри постбіполярного світового порядку

Міжнародна система, що склалася по завершенні біполярного протистояння, є багато в чому унікальною, невідомою до цього часу конструкцією. Справа тут не лише в мирному характері структурних змін, нестабільній полярності та нових типах конфліктів, що все це супроводжують. Постбіполярний світ є першим в історії прикладом виходу світової політики за межі міждержавних відносин, переростання у глобалізований світ, який часто називають пост-модерністським, пост-вестфальським та таким, що не має історичних аналогів. Його розвиток важко передбачити, важко навіть пояснити. Звичні та традиційні пояснення різних міжнародних процесів, такі, наприклад, як конфлікти „великих держав” за сфери впливу, більше не діють, а якщо й діють, то вимагають численних додаткових гіпотез. Змінилися не лише „великі держави” та співвідношення сил між ними – а саме це було основними індикаторами зміни міжнародних систем в минулому; змінилися фундаментальні принципи світової політики. Принципових відмінностей між, скажімо, міжнародними відносинами часів Наполеонівських війн та періоду Першої світової війни було небагато, і Наполеон І, опинившись в 1914 році, швидко зрозумів би мотиви поведінки тодішніх провідних держав. Натомість, потрапивши в сьогоднішній світ, він, напевно, зіткнувся б із значними концептуальними труднощами. Форми міжнародної допомоги, типи військових конфліктів, інформаційні війни та діяльність численних міжнародних організацій – все це стало новим та незвичним, чимось, чому не було місця в системі класичної європейської дипломатії великих держав.

Деякі пояснюють це технологічними змінами, що відбулися ще в період „холодної війни”, такими як винахід ядерної зброї та якісне вдосконалення засобів зв’язку. Важко заперечувати ці зміни, як і те, що вони супроводжувалися своєрідними формами пристосування держав до нових умов, такими, наприклад, як розвиток міжнародних організацій або перші форми економічної інтеграції. Але що певного часу ці зміни не ставали політичними й не впливали на співвідношення сил в глобальному масштабі. Дорогу для цього було відкрито лише із закінченням „холодної війни”, після чого системні зміни стали відчутними в повному своєму обсязі.

Насамперед йдеться про встановлення т. зв. „пост-вестфальського” світового порядку, основними рисами якого є зростання ступеню взаємопов’язаності світу, зменшення ролі держав у світовій політиці та диверсифікація політичних ризиків, загроз, а отже й якісні зміни в наборі заходів щодо їх попередження та нейтралізації. У сукупності ці тенденції ставлять під сумнів деякі з ключових положень, що формулювалися політичними реалістами стосовно закономірностей світової політики. Стосується це, головним чином, положення про необмежений егоїзм держав в переслідуванні власних цілей; про їхню центральну роль в міжнародних відносинах; та про домінування розрахунків відносних переваг над абсолютними в їхніх зовнішньополітичних стратегіях. Детально розглядати ці теоретичні проблеми ми не будемо, однак зауважимо, що світу необхідно було суттєвим чином змінитися для того, щоб такі перевірені багаторічним досвідом істини стали під сумнів.

Якщо припустити хоча б часткову справедливість наведених тез, вимальовується картина нового світу, такого, який відрізняється від Вестфальської міжнародної системи не лише кількістю та складом великих держав, як бувало раніше; але самими фундаментальними принципами міжнародної взаємодії. Якою ж є ця принципова відмінність, і як її можна охарактеризувати?


Структура міжнародної системи

Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й сумнів щодо “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні.

Теоретична думка висуває дві основні концепції нового світу – концепцію мультиполярності та концепцію монополярності, або мононаддержавності. Перша з них стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, паралельно з цим зріс відносний політичний вплив цілого ряду альтернативних США центрів сили. Зникнення глобального військового протистояння виводить змагання в економічній сфері на перше місце, і саме в цій сфері США не є гегемоном. Майбутнє світу вбачається прихильниками цієї концепції в співробітництві та конкуренції основних інтеграційних утворень, що сформують новий т. зв. “концерт держав” з метою захисту спільних для них інтересів на всій планеті. Концепції, що прогнозують формування поліцентричної структури міжнародної системи, так чи інакше, вказують на зміни традиційних груп протиріч, так само як і основних засобів їх врегулювання. Вони виходять із збільшення питомої ваги т. зв. “нетрадиційних” конфліктів (як-то цивілізаційного, релігійного, етнічного характеру), а також зменшення ролі військового фактора у міжнародних відносинах. Ці зміни не сприяють утвердженню будь-якого типу гегемонії в світі. Навпаки, вплив таких процесів, як, наприклад, глобалізація збільшує можливості системного впливу для широкого кола держав.

Альтернативна теорія мононаддержавності будується на констатації американської тотальної гегемонії. Основна група її прихильників належить до реалістичної традиції – із її акцентуванням ролі військового фактору у міждержавних відносинах. Розпад СРСР привів до зникнення єдиного полюсу, здатного кинути виклик США в основному аспекті – військовій могутності. Внаслідок цього американське геополітичне домінування, підкріплене монополією на військову надмогутність, стає унікальною формою політичної гегемонії, якої раніше не знав світ. США мають інтереси в усіх регіонах, більше того, вони мають ресурси для їх захисту, для подальшого зміцнення свого домінуючого становища. Майбутнє світу в цьому випадку виглядає здебільшого як принципова боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, з одного боку, та коаліцією інших центрів сили, що прагнуть цю гегемонію порушити, з іншого.

Суттєвим недоліком обох підходів, на наш погляд, є їхнє надмірне прагнення звести складність структури міжнародної системи до певної кількості елементів, що тим чи іншим чином здійснюють більший вплив на її розвиток. Існує третій підхід, згідно з яким постбіполярна система наділяється рисами “півтораполярності” – маючи на увазі значний відрив що існує між одним повноцінним полюсом і будь-яким з його альтернатив в усіх сферах. В цьому відношенні можна зауважити, що цей і подібні терміни, можливо і дають змогу оцінювати конкретне співвідношення сил між великими державами, але позбавлені теоретичного змісту, оскільки не дають змоги зрозуміти, чи існує структурна протидія гегемоністичним прагненням. Інша річ, що подібний термін міг би підкреслити слабку ступінь організованості такої протидії.

В постбіполярному світі формується та еволюціонує складна ієрархічна структура, особливістю якої є співіснування різних типів “полярності”. Складність полягає не у визначенні структури як “моно-” чи “мультиполярної”, але у демонстрації співіснування таких структур.

Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнародних відносин націлено на виявлення якогось універсального детермінуючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулював би всі відносини в системі, подібно до того, як під час “холодної війни” наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії, метою якої є все той самий пошук універсального принципу, який дозволив би знайти “ключ” до будь-якої міжнародної події сучасності, адже історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким “ключем”.

На наш погляд, сучасна структура не припускає такого спрощення, яке, в принципі, було б бажаним. В ній не існує єдиного принципу, який регулював би відносини між всіма суб'єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується власними принципами розвитку. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає як монополярна система, в якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав, об'єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. В той самий час відносини серед інших держав визначаються сформованими регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації. В загальному плані постбіполярну структуру можна представити на двох рівнях: 1) центр міжнародної системи; 2) периферія міжнародної системи. Незважаючи на неомарксистську термінологію, мається на увазі те, що відносини центру, до якого можна віднести держави, що володіють значною кількістю військових та/або економічних та/або організаційних ресурсів із периферією (відповідно, держави, що не володіють жодною із зазначених груп ресурсів в достатній мірі) є побудованими на принципах монополярності; в той же час відносини всередині як центру, так і периферії є мультиполярними за своєю структурою.

Окрім такого роду структурних трансформацій, постбіполярна система міжнародних відносин характеризується рядом інших особливостей. Серед них можна згадати головним чином широко відомі процеси глобалізації та регіоналізації; процеси демократизації в окремих регіонах, зокрема в Центральній та Східній Європі; а також процес „вимивання” державного суверенітету, внаслідок чого держави стають „не схожими” на себе. Все це додає нових рис „пост-вестфальській” системі, яка генерує нові загрози та виклики, зокрема в області безпеки та економічного суперництва.

Для України новизна таких викликів є особливо мірою відчутною завдяки історичним та географічним факторам. Історично набуття державності є більш ймовірним в умовах системної нестабільності, як такі, що характеризували світ по завершенні „холодної війни”, а також ряду інших великих війн. Однак зворотнім боком цієї „медалі” є той факт, що й втратити незалежність можна так само в моменти системної нестабільності. Наслідком цього є підвищена небезпека нових викликів для української державності. Будь-який із численних складних міжнародних процесів, що тривають, може нести в собі потенційні загрози – від міжнародного тероризму до регіонального економічного співробітництва.

З іншого боку, місцезнаходження України в Центральній та Східної Європі підсилює зазначені ефекти. Саме ця територія була ареною розгортання „холодної війни”, й саме вона стає регіоном найбільш динамічних змін по її завершенні. Це означає, що часу на важливі рішення іноді відведено замало, ціна багатьох питань є високою, а ризики – значними. Географічне розташування в такому динамічному регіоні несе цілком відчутні зобов’язання. Саме Європа, останнім часом майже в повному розумінні цього слова, є „полігоном” випробування міжнародних відносин нових форм. В ній, немов в лабораторії, створюються нові форми політичних союзів, економічних угруповань та систем безпеки. Й окрім загальносистемних впливів, що їх відчуває на собі Україна, існують ще й впливи регіональної міжнародної системи, що сформувалася в т. зв. євроатлантичному просторі.

Система ця характеризується надзвичайно високим рівнем взаємозалежності. В ній одразу помітні закономірності, що виходять за рамки реалістичних уявлень про природу світової політики: внутрішня політика тут невід’ємно пов’язана із зовнішньою, військове домінування не означає політичної першості, а поряд із державами існують й активно діють інші міжнародні актори. В таких умовах як прагматизм, так й ідеалізм в зовнішній політиці набувають нового змісту. Прагматизм більше не зводиться до вміння якнайдорожче обміняти власну політичну підтримку, а ідеалізм не означає твердої впевненості в мирному та безконфліктному розвитку міжнародних відносин. Натомість прагматизм характеризується вмінням створювати та управляти ситуаціями взаємозалежності, перетворюючи конкурентні переваги в одних сферах у прибутки в інших; а ідеалізм витікає із розуміння органічного зв’язку між внутрішньою та зовнішньою політикою – зв’язку, що стає все очевиднішим під впливом зменшення ролі державного суверенітету. Постбіполярна система міжнародних відносин не лише змінює традиційні та звичні значення слів. Вона насамперед визначає нові „правила гри” для всіх держав, деякі з яких ми проаналізуємо на основі українського досвіду.


Виклики та загрози національній безпеці

Серед таких нових „правил” найбільш важливими є створені новою системою загрози національній безпеці. Традиційний їх список включає несприятливе співвідношення сил, що робить вразливими політичні позиції; відставання в економічному розвитку, що тягне за собою технологічне відставання та звуження політичних можливостей; соціальні та демографічні проблеми різного роду, що зменщують кількість і якість основного силового ресурсу держави – її народу. Можна помітити, що традиційні загрози національній безпеці пов’язані із реалістичним трактуванням поняття „сили” та, відповідно, спираються на визначені в тих самих рамках основні її атрибути.

Недооцінювати такі загрози неможна. Все, що призводить до зменшення сили держави – до її послаблення – є стратегічно небезпечним. Керуючись таким положенням, держави в постбіполярному світі укладають альянси, розпочинають війни, встановлюють контроль, особливо в стратегічно важливих регіонах. Загрозою в цьому розумінні може стати як нездатність своєчасно поширити свій вплив, так і можливість встановлення впливу інших на власній території. Звичайно, на відміну від часів „холодної війни”, мова не йде про повний й беззастережний контроль зовнішньої політики. Сучасний світ є більш толерантним до проявів незалежного мислення. Однак ступень реальної самостійності держави у прийнятті зовнішньополітичних рішень може суттєвим чином змінюватися, і загроза її зменшення залишається однією з найбільш небезпечних.

Окрім втрати політичної незалежності, список традиційних загроз включає гальмування або недостатньо високі темпи економічного розвитку. До певного часу економічні параметри вважалися вторинними, такими, що поступаються за значенням політичним та військовим. Однак реалії світової політики в другій половині ХХ століття із її процесами економічної інтеграції, активізації торгівлі та збільшенні політичної ефективності економічних інструментів, змінили це уявлення. Сьогодні втрати темпів економічного розвитку є небажаними не лише тому, що тягнуть негативні політичні наслідки, але й тому, що проявляються набагато ширше, зачіпаючи як, власне, економічну сферу, так і соціальну в цілому.

Традиційні військово-політичні та відносно нові економічні загрози далеко не вичерпують проблем, які покликана розв’язувати зовнішня політика держави. Сучасний глобалізований світ змушує вирішувати і більш екзотичні завдання. До них, наприклад, належить забезпечення участі держави в технологічному розвитку, доступ суспільства до нових технологій та інформації. Інформаційна забезпеченість набуває стратегічного значення, оскільки значення її не обмежується більше знанням про ймовірні дії інших держав, але й поширюється на багато інших суттєвих елементів захисту безпеки та національних інтересів. Володіння, доступ та вміння створювати та обробляти інформацію дедалі більшого значення набуває в здатності держави проводити ефективну зовнішню політику.

Ефективність зовнішньої політики великою мірою визначається здатністю діагностувати потенційно небезпечні міжнародні конфлікти та розробляти кроки з їх попередження або врегулювання. В цьому відношенні відмінності пост-біполярного світу проявляються у розповсюдженні та активізації нових форм міжнародних конфліктів, а отже і нових загроз. На зміну глобальним конфліктам між великими державами, якими характеризувалася недавня історія світової політики, в сучасному світі приходить різноманіття менш масштабних конфліктів численних типів і форм. Таке різноманіття вимагає від держави гнучкої зовнішньої політики, в арсеналі якої є місце як традиційним засобам на кшталт участі в альянсах, так і новим динамічним методам.

Місце традиційних міждержавних конфліктів поступово займають внутрішні та локальні міжнародні конфлікти, причому серед перших переважають т. зв. „конфлікти ідентичності” – національні, етнічні, релігійні. Небезпека таких конфліктів обумовлюється вразливістю сучасних суспільств та нерозвиненістю методів протидії таким загрозам. Найбільшою мірою це стосується поліетнічних країн, т. зв. „слабких держав”, в яких рівень недовіри суспільних груп одна до одної є високим. Якщо біполярна міжнародна система стримувала такі конфлікти шляхом навязування глобального конфлікту – „холодної війни”; то система постбіполярна сприяє виникненню та поширенню численних нових форм конфліктів, що несуть в собі основні загрози небезпеці держави.

До них, зокрема, належать транснаціональні конфлікти – такі як конфлікти з приводу природних ресурсів, екологічних проблем та інших об’єктів, що переходять межі державних кордонів та виходять з-під суверенітету окремих держав. Вирішення таких конфліктів вимагає нових, часом нерозвинених або незвичних, процедур співпраці між державами. Їх неможливо вирішити традиційними методами. Наявність таких загроз змінює систему координат, в якій держава здійснює свою зовнішню політику, що також змінює зовнішньополітичні форми й методи.

Одним впливових факторів є розвиток міжнародного тероризму та спроби держав протидіяти йому. Події 11 вересня 2001 року стали яскравим проявом змін, що відбулися в міжнародній системі – змін, викликаних зростаючими дисбалансами в міжнародній системі. Зміни ці активізували т.зв. „асиметричні” загрози, до яких багато держав виявилися неготовими. Біполярна система міжнародних відносин, завдяки власним регуляторним можливостям і високому ступеню гомогенності стимулювала виникнення асиметрії на стратегічному рівні. При цьому асиметричні конфлікти хоча й виникали періодично, мали периферійне значення. На противагу цьому, в постбіполярній системі створюються структурні передумови як для поширення асиметричних конфліктів, так і для розвитку конфліктів симетричних. При цьому жодна з цих форм не позбавляється регуляторних функцій, так само як і можливості руйнівного впливу зберігаються як за симетричними так і за асиметричними міжнародними конфліктами. Оскільки “зсув” конфліктогенності із глобального на регіональний та локальний рівні є визначною рисою постбіполярної системи міжнародних відносин, можна сказати, що існуюча структура стимулює активізацію проявів асиметрії.

Окрім глобальних змін в середовищі світової політики, завдяки яким виникли і продовжують змінюватися унікальні умови зовнішньополітичної діяльності держав, суттєвий вплив на інтереси України справляють й регіональні зміни в євроатлантичному просторі. Завершення „холодної війни” змінило європейський континент радикальним чином. Замість тотальної недовіри та протистоянні двох полюсів, в якому дилема безпеки була основним визначальним фактором, сьогоднішня, постбіполярна Європа характеризується розвитком різноманітних форм співпраці, виникненням та зміцненням спільної ідеології, усвідомленням єдності та неподільності спільної безпеки. Становлення незалежних держав Центрально-Східної Європи змінило політичну гру з нульовою сумою на таку, в якій у виграші можуть опинитися всі.

Регіональні зміни знаходять вираження в процесах розширення ЄС та НАТО, змінах принципів функціонування міжнародних організацій, утвердженні цінностей демократії, ринкової економіки та захисту прав людини. Європа прагне до побудови такого суспільства, про яке не можна було й мріяти за часів „холодної війни” – суспільства інтегрованого, взаємозалежного та побудованого на довірі. Таке суспільство потребує нових форм зовнішньої політики.


Стратегічні альтернативи України в постбіполярній міжнародній системі

Разючі регіональні зміни, так само як і розглянуті нами зміни глобального масштабу, диктують нові вимоги і до зовнішньої політики України. Стара дилема „прагматизм або ідеалізм” потребує заміни; а традиційне мислення в категоріях ворогів та союзників втрачає значну частину свого сенсу. Завдання захисту незалежності не є вже виключно військово-політичним – натомість вимагає комплексу заходів, що охоплюють широке коло завдань. В постбіполярному світі необхідно одночасно захищати суверенітет та приносити його в жертву більш важливим цілям; уникати односторонньої залежності та прагнути до залежності взаємної. В цьому полягає переоцінка традиційних цінностей й основна складність на шляху пристосування звичних систем національних інтересів до нових умов.

Практичні зовнішньополітичні кроки України мають враховувати описані системні зміни. Історичні дилеми вибору союзників втрачають актуальність. Натомість важливими стають завдання, що стоять на порядку денному держав, „що розвиваються”, тобто знаходяться в перехідному стані між двома підсистемами постбіполярного світу. Для того щоб опинитися в світі ринкової економіки, ліберальних ідеологій, вільної торгівлі – недостатньо лише правильно обрати союзника. Натомість Україна потребує якомога повнішого використання сучасних зовнішньополітичних засобів: участі в міжнародних організаціях та режимах, яка дозволяє зменшувати асиметрію у відносинах із сильнішими партнерами та розповсюджувати на них дії спільних норм та інститутів; розвитку та застосування т.зв. „м’якої” сили, яка сприяє зміцненню іміджу та репутації держави в світі, дозволяючи встановлювати та підтримувати відносини довіри й співпраці; адекватного розвитку внутрішньої політики, що є індикатором пріоритетів та цінностей суспільства. В арсеналі зовнішньополітичних засобів, безперечно, залишаються традиційні альянси, коаліції та спільні дії, однак їхнє значення вже не є вирішальним, як і світ вже не є місцем беззаперечного втілення принципів політичного реалізму.

Окресливши основні структурні параметри постбіполярного світу та їхній вплив на зовнішню політику України, спробуємо знайти шляхи, якими Україна може взяти участь у формуванні структури міжнародної системи, отримати вплив на динаміку світових політичних процесів або, принаймні, отримати доступ до прийняття перспективно важливих для себе рішень.

Динаміка політичних процесів в Європі звужує коло можливих сценаріїв до двох основних: назвемо їх „кооперативна” та „конкурентна” біполярність. В першому випадку в Європі провідну роль відіграватимуть два актори – ЄС та Росія, при цьому їхні стратегічні інтереси співпадатимуть. В останньому - інтереси цих двох гравців співпадатимуть лише частково, натомість існуватиме окреслене об’єктне поле для конфліктів в різних формах, цінність якого часом переважатиме цінність спільних стратегічних інтересів. В обох випадках логіка постбіполярних структурних перетворень, описаних вище, вирішальним чином впливатиме на конкретні форми відносин, позбавляючи їх антагоністичності та сприяючи розвитку взаємозалежності. З цієї причини ймовірність відновлення масштабного геополітичного протистояння в Європі – своєрідної континентальної „холодної війни” – зводиться до мінімуму.

Внаслідок реалізації кожного із цих сценаріїв Україна опиняється перед проблемою асиметричної залежності, вирішенню якої має бути підпорядкована значна частина її зовнішньополітичних зусиль. При цьому слід пам’ятати, що вакуум сили, що виник в Європі внаслідок завершення „холодної війни” з одного боку збільшив можливості для експериментального створення міжнародних інститутів та випробовування нових форм співробітництва та інтеграції; але з іншого – загострив проблеми безпеки як окремих держав та субрегіонів, так і континенту в цілому. В результаті цього розвиток економічних взаємозв’язків в Європі випереджатиме становлення системи політичного співробітництва та безпеки – не лише в рамках ЄС, але й в європейській міжнародній системі в цілому.

Особливості геополітичного становища України обумовлять її найбільш вразливу до діалогу між європейськими полюсами позицію. Тут ми можемо виокремити перше принципово важливе завдання для зовнішньої політики України: використання власного силового потенціалу таким чином, щоб максимально сприяти встановленню в Європі саме „кооперативної” біполярності. З точки зору довгострокової перспективи, розвиток співробітництва в Європі відкриватиме можливості виникнення в майбутньому „великої Європи” – реалізації давнього геополітичного проекту, який довго вважався утопією. Для України це матиме максимально можливі позитивні наслідки, оскільки позбавлятиме її історично складної дилеми зовнішньополітичного вибору, створюючи ефективну систему колективної безпеки за участі України та інтегруючи її економіку до спільного європейського ринку.

Але навіть вже у середньостроковій та короткостроковій перспективі реалізація сценарію „кооперативної біполярності” матиме відчутні переваги. З політичної точки зору наголос на співпраці в Європі зніматиме численні гострі проблеми зовнішньополітичної орієнтації України або робитиме їх менш актуальними. Позиція України в питаннях підтримання стабільності, миротворчої діяльності, забезпечення ефективного сполучення та транзиту, спільного захисту від транснаціональних загроз на кшталт незаконної міграції, торгівлі зброєю та наркотиками стане важливою та, в окремих випадках, визначальною. Без активної участі України неможливо буде ефективно вирішувати проблеми екологічної безпеки, енергетичного співробітництва, розв’язувати численні регіональні завдання. Одним словом, за умов формування та підтримання „кооперативної біполярності” в Європі, Україна отримає найкращі позиції для захисту власних національних інтересів. Загальноєвропейське співробітництво без незалежної України неможливе, в той час як загальноєвропейське протистояння – цілком ймовірне.

Наскільки необхідно сприяти формуванню „кооперативної біполярності”, настільки ж бажано уникати структурного закріплення біполярності „конкурентної”. В умовах такої системи в Європі для України відкривається лише одна зовнішньополітична стратегія – намагатися відігравати роль „балансиру” між двома конкуруючими полюсами. Історичний досвід та деякі теоретичні міркування свідчать про те, що реалізувати таку стратегію буде надзвичайно важко. Основна проблема полягає у відносній слабкості України для такої ролі – своєрідного аналогу британської „блискучої ізоляції”. До того ж, Україна є залежною від обох своїх сусідів, а залежність на сприяє проведенню такої політики. Єдиним суттєвим козирем залишається транзитна роль України, але його явно недостатньо для компенсації власної залежності. Особливості ж „історичного моменту” надалі знижують ймовірність успіху такої стратегії: в короткостроковій перспективі розширений ЄС не в змозі стати надійним та передбачуваним партнером України, в той час як така надійність є ключовою передумовою проведення будь-якої політики „багатовекторності”. Якщо Україна не змогла використати більш сприятливі для такої стратегії умови 1990-х років, з’являються сумніви стосовно її повторення в 2000-х.

Ресурси, якими володіє Україна, забезпечують більш-менш сприятливі умови для впливу на динаміку структури європейської міжнародної системи в потрібному напрямі. Головну роль відіграють й відіграватимуть внутрішні перетворення в Україні, без яких вона не усвідомлюватиметься партнером ЄС і об’єктивно відставатиме від діючих глобальних тенденцій. Для реалізації економічного потенціалу країни важливо стати інтегрованою частиною сучасного світового господарства, взявши участь в світовому поділі праці. Вступ до СОТ, участь у різного роду регіональних зонах вільної торгівлі та економічних інтеграційних утвореннях є цінними не лише із економічної точки зору – вони допомагають перетворювати економічні ресурси на політичні виграші. В цьому контексті перетворення української економіки на ринкову – необхідна умова для майбутнього політичного партнерства із Європою.

Ще одним важливим завданням зовнішньополітичної стратегії України є створення сприятливого середовища для компенсації асиметричних слабостей. Зазначена вище недостатність силових ресурсів України має безпосереднім результатом асиметричність її відносин із основними європейськими акторами – і з часом питома вага асиметричних відносин в системі двосторонніх відносин України зростатиме. Вже сьогодні основні стратегічні партнери України є значно сильнішими за неї. В середньостроковій перспективі виникне ситуація, за якої Україна знаходитиметься у відносинах асиметричної залежності із своїми сусідами.

В теорії існують шляхи покращення позицій слабких партнерів в асиметричних відносинах. Головним чином вони полягають у використанні режимів багатостороннього співробітництва, створенні взаємної залежності, залученні третіх сторін (наприклад, третейські суди) та інституціоналізації двосторонніх відносин. Деякі з можливостей, щоправда, вже втрачено. В середині 1990-х років, коли утворювалися та активно розвивалися організації регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі, Україна використовувала ці інструменти вельми обережно. Сьогодні, із завершенням чергового етапу розширення ЄС, можливості для інституціоналізації відносин навіть із найближчими сусідами суттєво звужуються. Але в той же час розширення європейських інститутів створює додаткові можливості для їх використання. В цьому відношенні Україна має скористатися власними перевагами, описаними вище, для встановлення таких „правил гри”, які не дозволяли б сильнішим партнерам нав’язувати власні інтереси. Використання інститутів та норм самого ЄС, побудованого таким чином, щоб силові розходження не ставали перепонами для економічної співпраці, може стати одним із основних засобів подолання стратегічної асиметрії.

Дещо відмінною, ймовірно, має бути стратегія асиметричних відносин із Росією. Дія історичних, цивілізаційних та культурних факторів змінює форми прояву асиметрії, актуалізуючи інші завдання. Насамперед, таким завданням для України має стати відділення військово-стратегічних проблем від економічної співпраці. Можливість „переливання” власних переваг надає сильній стороні асиметричних відносин некомпенсовані односторонні прибутки; з огляду на це Україна має прагнути до побудови у Східній Європі таких міжнародних інститутів за участю Росії, які всіляким чином блокували б такі механізми „переливання”. При цьому необхідність активної співпраці із Росією не означатиме обмеженості її лише двостороннім форматом.

Структурної сили України недостатньо для впливу на еволюцію постбіполярної міжнародної системи в цілому. Але вона може бути використана для впливу на трансформацію регіональної та субрегіональної міжнародних систем. Для протидії численним новим загрозам зовнішня політика України повинна бути прагматичною та ідеалістичною одночасно. Вирішення стратегічного завдання – інтеграції до розвиненого взаємопов’язаного пост-модерністського світу – неможливе без дотримання демократичних цінностей; але конкретні умови такої інтеграції визначатимуться здатністю прагматично захищати національні інтереси. Пам’ятаючи, що сучасний світ надає більше можливостей для співпраці та менше стимулів для конфронтації, можна по-новому подивитися на традиційні зовнішньополітичні дилеми на кшталт „Схід-Захід”. Багато було вже сказано, про унікальну роль, яку може зіграти Україна в справі об’єднання Європи в широкому розумінні цього слова, і ці ідеї не є утопією. Реалії ХХІ століття відрізняються від умов, що перетворювали Центрально-Східно Європу на один із найбільш конфліктогенних регіонів світу. Тому механізми співпраці приносять більше переваг, і багатофункціональна дипломатія, яка не лише обирає з двох альтернатив, але використовує все різноманіття універсальних, глобальних та регіональних інструментів одночасно, є більш ефективною.

Зміна світового порядку відбувається унікальним шляхом. Вона супроводжується суттєвими змінами в природі елементів міжнародної системи, які сьогодні включають як держави, що трансформуються під впливом процесів глобалізації, регіоналізації та демократизації, так і недержавні елементи, такі як регіональні інтеграційні утворення, міжнародні організації, транснаціональні корпорації, терористичні мережі та ін. Народження України саме в такому світі, що змінюється, створює додаткові ризики, але й надає нові можливості. Багатовимірність та багатогранність української зовнішньої політики має своїми витоками структурні особливості постбіполярної міжнародної системи, і особливо значущими ці особливості є в Європі. Тут триває процес оформлення нової підсистеми міжнародних відносин; і такі процеси як створення ЄЕП або розширення ЄС можуть не лише стати новим розколом континенту, що найменшим чином відповідає інтересам України; але також можуть стати частинами єдиного процесу, що відповідатиме інтересам якомога ширшого кола суб’єктів. Сьогодні все ще багато що залежить від позиції України – від її здатності прислухатись до нових імпульсів світового порядку й змінити старе бачення нових стратегічних дилем.